Бельский Станислав

Стихи Олеся Барлига - переводы

Олесь Барлиг (Запорожье)

Перевод c украинского Станислава Бельского:

* * *

и эти волосы – плоские ростки неречного песка

влажные от кофе

и эти губы – ягоды переспелые

дерезы бербера

и эти руки – вес тела противника

тяжелее тебя

на несколько лет завтраков манной кашей

который в драке дурацкой детской с тобой сошёлся

бежит мурашка

спотыкается о волосинки на груди

серебро маслины плачет

кидает зёрна

в нашу с тобою глину

пальцы выжимают из песка тёплое и солёное

мальчик лохматый пыхтит

на лицо твоё из карманов

густо сыплются

два равновесия красного с чёрным:

божьи коровки и солдатики

мальчик локоть свой крепче

к лопаткам прижмёт

с колючих веток на плечи

закапают поцелуи

покатятся ниже и ниже

с ног муравья собьют

на глобусе кожи лощину разыщут

льётся серебро маслины на куст дерезы бербера

погибают мурашки

под нашим с тобою золотом

ГИМН КАМЫШОВЫХ МАЛЬЧИКОВ

как страшное рождается безмятежным,

так и мы сталкивались с этим случайно,

будто свернув внезапно

не туда куда нужно

и всё –

получали блажную хворь

задаром,

имели её просто так,

словно ворона – сыр…

так что нас никто не учил этому, не соблазнял, не развращал. мы сами дошли. и даже и не дошли, а будто в воду, свежую, текучую, плескучую, кинулись безоглядно, упали…

полосатые

янтарноглазые

мальчики из камыша

набредали мы

на эту судьбу

городской прописки

питаясь уже

не мышами и жабами,

а охотясь за обрезками колбасы

и птичьими голенями

в соцветиях чёрного целлофана…

иногда какая-то госпожа

или даже благородный господин

выносили нам из дому

настоящие королевские объедки

и мы,

затаив подчёркнуто «наше»

отвращение,

с неохотою ели

фаршированные штуковины,

рябчиков в ананасах,

пироги

[понятное дело –

с печёнкой!]…

ели так неуклюже,

ведь не умели мы

есть виртуозно,

а лишь виртруозно подкидывать

на языке вкуснятину.

и наш метаболизм –

улей совсем без ячеек –

проходил мимо объедков,

как пролетает пчела

сквозь цветы на рисунке.

и госпожи,

а ещё чаще господа,

поражались, как может не нравиться

мясо мясное

или колбасная колбаса.

и госпожи с господами

сводили сурово брови,

раздражённо толкали в сумочки

кулинарные украшения,

торопливо пихали в портфели

салаты с моллюсками,

шагали –

цокали каблуками –

отяжелевшие

от всего городского –

гиперболически вкусного

и королевского.

потом

иногда

упрашивали забежать в гости,

где шкафы на рёбрах полочек

хранили одних лишь

устриц,

омаров,

лосося в цедре,

фуа-гра без конца…

и входили упруго к ним в дом,

чтобы вскоре уйти,

на мебели велюровой оставить

шерсти клочки…

и поссать неприметно

на ковре и в углах…

мы так гордились,

что впитали запах болота,

как молоко матери.

гордились и тем,

что структура наших костей

наросла

на ондатровых хрящиках

и хвостах…

и мы раскрывали городость –

цветистый зонтик с крючком –

пёстрый шатёр

из комаров болотных

и гордо шагали

мимо пажей,

господ и госпожей,

обречённо беременных

расстегаями,

котлетами по-киевски,

курицей с пшеном и брокколи,

минтаем, в овощах запечённым…

прыгали через лужи,

лузгали семечки,

смеялись так,

чтоб из корзинки рта

выглядывала белая черешня зубов.

а потом:

махнули левым рукавом – вдруг сделалось озеро, махнули правым рукавом – поплыли по озеру белые лебеди.

ДОППЕЛЬГАНГЕР АЛЕКСАНДРА БЛОКА ГУЛЯЕТ В САДУ СРЕДИ ТЮЛЬПАНОВ

возвращение –

это разновидность родов

если бы я был незаконнорожденным сыном

бородатого и сумрачного Достоевского

то направляясь из Санкт-Петербурга

в Вену

прямо в поезде

между чаем с лимоном

и чужими сальными картами

с дамой пик

смахивающей

на потаскуху-цыганку

[хотя и детям известно

что шлюхи-цыганки бывают

только в народном фольклоре

и мужских фантазиях типа:

близняшек, мулаток, племянниц…

[представьте как эти золотые зубы

клещами

клешнями краба

клацают около члена?

бррррр...

мурашки бегут по коже]]

так вот –

имея полномочия

внебрачного сына

гения беспросветности

я написал бы рассказ –

«Коричневое и розовое» –

про гибель русой

и бледнокожей

с мелкими как у мыши

чертами

но круглым как блин лицом

девственницы

инкубом к ней прилетает парниша –

крылья – полиплоидное чёрное мясо

лепестков тюльпана

[позвольте мне такой поэтизм

закроем глаза на селекционную условность –

лепестки тюльпана не бывают темнее

чем шоколад]

склоняется

в фарфоровых блюдцах для сельди

[почти что эта –

«миндальная раскосость»]

копошатся чёрными канарейками

[прошу прощения!..]

упитанные зрачки

кожа –

холодная звезда растворённая в молоке

волосы – стая подросших самок

[как там –

«иссиня-чёрных»?]

жужелиц...

девственница томно вздыхает

пьёт канареечную песню

сок пускает сквозь кожу и прочее…

в чёрном мясе тюльпанов ни одно светило

голоса не подаст –

в аутичной ночи всё погасло

лишь комок свечи соскользнёт –

не задержишь

лишь серёжки блеснут

[так вяло и сонно]

– из осторожности

и ничто не мешает ласкам

нечеловеческим…

а потом всё понятно и просто –

умрёт наша девушка

матери оставив письмо

что точит её

что-то жаркое и ледяное

что выйти нет сил

за марципанами

что второй день подряд не чёсаны косы…

только попик придёт под конец

и скажет кому-то из близких

бессодержательную

но таинственную фразку…

и со временем

в этом почти что уверен

какой-нибудь нездоровый фанат Достоевского

сделав что-то более срочное

чисто лишь от ментального зуда

настрочит обо мне два коротких абзаца

для Википедии

несколько гипотез состроит о том

кто моя матушка

[вероятно эмансипированная барышня

Аполлинария Суслова –

та ещё поблядушка!

[прототип Настасьи Филипповны]]

и напоследок скажет:

«Автор рассказа

«Коричневое и розовое» –

истории в духе раннего символизма

в центре которого три дня из жизни

гимназистки Катерины Инбер

своими страстными мыслями про булочника-еврея

девушка приманивает искусительного демона

который лишает её жизненных сил»...

представляете?

мерзость какая –

«жизненных сил» –

задушил бы! –

отзвук сыгранный в унисон

с лицом моей

непутёвой героини

кто-то подумает

что это альтернативная история

на самом же деле –

альтернативное возвращение

* * *

і це волосся – пласкі пагони нерічкового піску

вологі від кави

і ці губи – ягоди перестиглі

дерези бербера

і ці руки – вага тіла супротивника

важчого за тебе

на кілька років сніданків манною кашею

який в бійці дурацькій дитячій з тобою заходиться

біжить мурашка

спотикається об волосинки на грудях

срібло маслини плаче

кидає зерна

у нашу з тобою глину

пальці чавлять з піску солоне і тепле

хлопчик кудлатий пихтить

з кишень на обличчя твоє

рясно сиплються

дві рівноваги червоного й чорного:

сонечка і солдатики

хлопчик лікоть свій дужче

до лопаток притисне

з гілок колючих на плечі

ці поцілунки скрапнуть

покотяться нижче і нижче

з ніжок мурашку зіб’ють

на глобусі шкіри лощину шукатимуть

ллється срібло маслини на кущ дерези бербера

вмирають комахи

під нашим з тобою золотом

ГІМН ОЧЕРЕТЯНИХ ХЛОПЧИКІВ

як страшное рождается безмятежным,

так і ми натрапляли на це випадково,

ніби звернувши раптово

не туди куди слід

і все –

мали химерну хворобу

задарма,

мали її просто так,

наче ворона – сир…

тож нас никто не учил этому, не соблазнял, не развращал. мы сами дошли. и даже и не дошли, а будто в воду, свежую, текучую, плескучую, кинулись безоглядно, упали …

смугасті, очеретяні

бурштиноокі

мальчики из камыша

набредали ми

на цю долю

міської прописки

годуючись вже

не мишами і жабами,

а полюючи на ковбасні обрізки

і пташину гомілку

в суцвіттях чорного целофану…

часом якась пані,

чи навіть шляхетний пан

виносив нам з дому

справжні королівські наїдки

і ми,

затамувавши підкреслено «нашу»

нудоту,

з нехіттю їли

оті фаршировані штуки,

рябчиків в ананасах,

пироги

[ясна справа –

з печінки!]…

їли незграбно,

адже не вміли ми

віртуозно їсти,

а могли лише віртуозно підкидувати

на язиці смаколики.

і наш метаболізм –

вулик геть без чарунок –

проходив повз ті наїдки,

як пролітає бджола

повз намальовані квіти.

і пані,

та частіше пани,

дивувалися щиро як може не смакувати

м’ясо м’ясне

чи ковбасні ковбаси.

і пані з панами

зводили брови суворо,

пхали розпачливо в сумочки

свої кулінарні прикраси,

квапливо штовхали в портфелі

салати з молюсків,

йшли –

підборами цокотали –

обважнілі

від усього міського –

гіперболічно смачного

і королівського.

згодом,

зрідка

просили забігти у гості,

де шафи на ребрах поличок

тримали самих лише

устриць,

омарів,

лосося у цедрі,

фуа-гра без упину…

і пружно заходили в їхні доми

щоб невдовзі піти

на меблях велюрових залишити

пасемця хутра…

і подзюрити непомітно

в кутках і на килим…

ми так пишалися тим,

що всотали запах болота,

мов молоко матері.

пишалися тим,

що кісткова структура наша

зростала

на ондатрових хрящиках

і хвостах…

і ми розкривали ту гордість –

барвисту з гачком парасольку –

строкате шатро

з болотяних комарів

і погордо йшли

повз пажів,

панів і панянок,

вагітних приречено

на розтягаї,

котлети по-київськи,

курку з пшоном і броколі,

минтай, запечений з овочами…

стрибали через калюжі,

лузали насіння,

сміялися так,

щоб з кошика рота

визирала біла черешня зубів.

а потім:

махнули левым рукавом – вдруг сделалось озеро, махнули правым рукавом – поплыли по озеру белые лебеди.

ДОППЕЛЬҐАНҐЕР АЛЄКСАНДРА БЛОКА ГУЛЯЄ В САДУ МІЖ ТЮЛЬПАНІВ

повернення –

це різновид пологів

якби я був незаконнонародженим сином

бородатого і похмурого Достоєвського

то прямуючи з Санкт-Петербурга

до Відня

прямо в потязі

між чаєм з лимоном

і чужими масними картами

з дамою-пік

вельми схожою на

хвойду-циганку

[хоча вже і дітям відомо

що курви-циганки бувають

лише в народнім фольклорі

і чоловічих фантазіях штибу:

близнят, мулаток, небоги...

[уявляєте як ці золоті зуби

лещатами

клешнями краба

довкола прутня клацають?

бррррр...

мурахи біжать по шкірі]]

так от –

маючи повноваження

позашлюбного сина

генія безсвітання

я написав би оповідання –

«Коричневе і рожеве» –

про загибель русявої

блідолицьої

з наче в миші дрібними

рисами

але обличчям-млинцем

незайманки

інкубом до неї прилітає хлопчина –

крила – поліплоїдне чорне м’ясо

пелюсток тюльпана

[дозвольте мені такий поетизм

очі закриємо разом на цю селекційну умовність –

пелюстки тюльпана не бувають темнішими

за шоколад]

схиляється

в порцелянових блюдцях для оселедця

[майже ця –

«мигдальна розкосість»]

копошаться канарками чорними

[перепрошую!..]

зіниці вгодовані

шкіра –

холодна розчинна зірка у молоці

волосся – зграя дорослих самиць

[як там –

«іссіня-чорних»?]

жужелиць...

незайманка млосно зітхає

п’є канаркову пісню

сік крізь шкіру та інше пускає...

в чорному м’ясі тюльпанів жодне світило

голосу не подасть –

в ночі цій аутичній згасло все

лише грудка свічки сковзне –

не затримаєш

тільки сережки зблиснуть

[так мляво і кволо]

– лишень для перестраху

ніщо не завадить цим любощам

позалюдським...

а згодом все зрозуміло і просто –

вмре наша дівчина

матері написавши листа

що точить її

щось крижане і жагуче

що сили немає сходити за

марципанами

що другий день вже не чесані коси...

тільки попик прийде під кінець

і скаже комусь з домочадців

якусь беззмістовну

але загадкову фразку...

і згодом

майже впевнений в цьому

якийсь хворобливий фанат Достоєвського

зробивши щось більш нагальне

чисто лишень від сверблячки дієвості

напише два коротеньких абзаци про мене

для Вікіпедії

кілька гіпотез збудує про те

хто моя матінка

[ймовірно молода емансипована пані

Аполлінарія Суслова –

та ще блядина!

[прототип Анастасії Філіповни]]

і наостанок вкаже:

«Автор оповідання

«Коричневе і рожеве» –

історії в дусі раннього символізму

в центрі якої три дні з життя

гімназистки Катерини Інбер

своїми палкими думками про булочника-єврея

дівчина приманює звабливого демона

який позбавляє її життєвих сил»...

уявляєте?

мерзота яка –

«життєвих сил» –

повбивав би! –

відгук зіграний в унісон

з обличчям моєї

недоладної героїні

хтось подумає

що це альтернативна історія

насправді ж –

альтернативне повернення

Чтобы написать комментарий - щелкните мышью на рисунок ниже